У 2019 році в нашій школі відбулося кілька літературних подій. Ми вітали в стінах нашої школи нашу землячку Валентину Фесенко, провели заочну зустріч з творчістю Галини Рибачук – Прач, проте, найбільше зворушила зустріч з Володимиром Яковичем Бевзом, який пропагує серед молоді України творчість свої внучки Олександри Бурбело. Жаль, що така талановита дівчинка стала зіркою в 15 років і дивиться з небес на нас. Через тяжку хворобу перестало битися її серце, але твори, залишені Сашею, продовжують жити в збірках її творів, в малюнках, в світлинах, в піснях. Творчість Олександри Бурбело мандрує Україною... Лише протягом цього року відбулося понад 100 презентацій творчості вічно юної поетеси: від Ужгорода - до Харкова і від Сум - до Одеси.
25 січня і учні нашої школи познайомилися з біографією, творчістю, поетикою Саші. Вона була надзвичайно талановитою дівчинкою. На честь юної вінничанки назвали вулицю у селищі Бохоники, її твори вивчають українські школярі, а творчість прославляє любов до рідного краю в Україні та далеко за її межами. У 2015 році за клопотанням Вінницької обласної письменницької організації Олександра Бурбело посмертно стала членом НСПУ.
З метою вшанування пам’яті юної письменниці та підтримки юних талантів редакція журналу «Вінницький край» спільно з родиною Саші, при підтримці департаменту освіти і науки обласної державної адміністрації та депутатів обласної ради з 2017 року проводять конкурс «Струна на арфі України» імені Олександри Бурбело. В ньому беруть участь школярі та студенти, не лише з Вінницької області, а й з багатьох куточків України. Опікуються організацією конкурсу батьки Олександри: мама Світлана Бевз, директор Волонтерського центру імені Олександри Бурбело, директор Благодійного фонду «Діти Європи», кандидат технічних наук, доцент та тато Сергій Бурбело. Цього року конкурс проводився втретє. На сьогодні конкурс став Всеукраїнським.
На запрошення дідуся Олександри Бурбело Володимира Яковича Бевза і учні нашої школи стали учасниками конкурсу. На конкурс надсилали власні поезії та прозовий твір Іванна Мідянка, Надія Паніван та Оксана Ілічук.
Підсумки конкурсу підводилися у Світлиці літературно-меморіального музею М.М.Коцюбинського, де 26.11. 2019 року проходило нагородження лауреатів та учасників ІІІ конкурсу "Струна на арфі України" ім. Олександри Бурбело. Учні учасники з нашої школи стали переможцями та дипломантами цього конкурсу. Отож,
в номінації "Проза" Дипломом І ступеня та медаллю "Лауреат премії "Струна на арфі України" імені Олександри Бурбело нагороджена Оксана Ілічук, учениця Стеблівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Корсунь-Шевченківського району Черкаської області.
в номінації "Поезія" твори наших учнів Іванни Мідянки, Надії Паніван відзначаються як кращі та будуть надруковані на сторінках журналу "Вінницький край". За публікацію в журналі учасники також нагороджуються Дипломами та подарунками.
Конкурс імені Олександри Бурбело – це великий поштовх для творчих дітей, які тільки починають писати, він дарує надію, крила та наснагу.
24 серпня 2018 року, в День Незалежності України, на каналі «1+1» було презентовано документальний фільм про добровольчий батальйон «Айдар» – «Заміновані вірністю», в якому з липня 2014 року захищали Україну і батьки моєї онуки Олександри Бурбело. Мама Саші, моя донька, Світлана Бевз, була командиром зенітного розрахунку, учасник бойових дій. Повернулися до Вінниці з бойовим побратимом - вівчаркою Баді. Її перший господар Рустам Хамраєв героїчно загинув захищаючи Україну. Баді обрала за господиню маму Саші. У фільмі є відеосюжети і про Сашу, вона читає уривки із своїх віршів. Надаю для перегляду відеоролик та посилання на фільм "Заміновані вірністю" в ціломуhttps://www.facebook.com/100033413530820/videos/154196732370777/?id=100033413530820:
Виступ Паніван Надії
25 січня цього року в нашій Стеблівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів відбулася творча зустріч учнів школи з дідусем Олександри Бурбело Бевзом Володимиром Яковичем, формат якої отримав назву «Поетичний альбом». На ній я вперше познайомилася з творчістю юної поетеси, її неординарним, насиченим, як спалах зірки, життям. Під час зустрічі учні школи читали поезії Саші, а мені запропонували прочитати власні твори. Я дуже хвилювалася, бо це був мій перший публічний виступ. Але все пройшло відмінно.
В кінці зустрічі Володимир Якович розповів, що в Вінниці започаткували конкурс для творчої молоді. Приємно, що конкурс розширив свої рамки далеко за межами Вінничини. З великим хвилюванням подавала свої твори на конкурс і дуже рада, що вони отримали схвальну оцінку.
Писати я почала з дитинства. Потім мене почали хвилювати питання людських стосунків, почуття, любов до природи. І хотілося не просто висловити свої думки, а заримувати їх, скласти в певному порядку. Так і пишу. Моїми слухачами і поціновувачами є мама, сестра. Велику підтримку і поради надає моя вчителька української мови та літератури Вихор Ольга Юхимівна. Дякую адміністрації школи, адже творчі зустрічі в нашій школі проходять постійно. Двічі до нас на уроки літератури рідного краю запрошували місцеву поетесу з Корсуня Валентину Фесенко, вразив своїм різноманіттям творчий літературний десант з Черкас, цікавлюся на сторінках районної газети «Надросся» засіданнями поетичного клубу «Янталка». Та найбільший поштовх мені надала Олександра Бурбело, її приклад життя, її розмаїття тем і образів, її любов до рідної землі. Дякую організаторам конкурсу і надіюся, що буду писати ще більше і ще краще.
Виступ Ілічук Оксани
В січні 2019 року я була учасницею творчої зустрічі і знайомства з Олександрою Бурбело, організованою дідусем Бевзом Володимиром Яковичем. Після перегляду відео з виступами Саші, пісень на її слова, в мене залишився глибокий слід в душі. Я довго ще згадувала цю зустріч, навідувалася в бібліотеку, де подаровані дідусем твори Олександри розміщені на почесному місці. Неодноразово я брала і перечитувала її вірші, прозові твори. Я вражена, як юна дівчинка так глибоко зрозуміла суть життя. І простими зрозумілими фразами доносить до нас свої переконання про вічні цінності України – любов і повагу до людей, доброту, взаєморозуміння, єдність, дружбу. Ще вражає її пророчість в творчості, чітка громадянська позиція свідомого українця та необхідність захищати волю України.
Наше селище Стеблів не оминула гіркота втрат сучасної війни на Сході України. Наш земляк 22 річний Олексій Тимченко загинув в березні 2017 року біля Авдіївки, його ховали якраз на день народження його мами Наталії. Він саме збирався в відпустку, телефонував, що привітає її з днем народження і от за день до нього зовсім інший голос зателефонував мамі і повідомив страшну звістку. Ці та інші факти вразили багатьох, не давали спокою і мені. Як мама переживає таку втрату? Що згадує? Як живе далі? Ми разом з моїм керівником Миронюк Галиною Миколаївною збирали факти по крупинках: ще довго була його сторінка в фейсбуці, друкували інформацію різні періодичні видання, зверталися до сестер Альоші і вони ділилися його дитячими фото та спогадами. Так народився мій твір про маму Героя. При написанні не раз на очі наверталися сльози, бо я дівчина, майбутня дружина і мама дуже співпереживаю горю цієї сім’ї, цієї мужньої жінки Наталії Тимченко. Своїм твором я закликаю, щоб всі юнаки, чоловіки повернулися додому, сіяли хліб, вирощували дітей і щоб ніколи не плакали від втрат їхні мами.
В одному з останніх постів Олексій написав «Ти починаєш ставитися до життя інакше, коли знаєш, що можеш не повернутися з війни додому. Мені не страшно загинути. Десь там на мене чекають справжня друзі, які загинули за мене». Разом з моїм керівником Галиною Миколаївною ми створили і видали альбом «Пам’яті мужнього Героя Олексія Тимченка присвячується», який є в бібліотеках всіх навчальних закладів Стеблівської громади.
Спасибі за високу оцінку моєї творчості. Я давно люблю українську мову, літературу. Та і не може бути інакше, я ж землячка великого Нечуя – Левицького, тут він ходив, любувався, писав. Тут на величній Росі народилися його «Микола Джеря», «Кайдашева сімя» і інші твори. Тут живемо ми. І теж намагаємося потроху пробувати свої сили в поезії і прозі.
Ще раз всім дякую, бажаю процвітання вашому виданню «Вінницький край» та успіху в пошуку творчих перлинок серед молоді шкіл України. Спасибі Саші Бурбело, яка своїм прикладом дарує, спонукає, надихає, вселяє віру у власні сили. Дякую тобі, Сашенько, за все.
Матеріали для участі у Всеукраїнському поетично – прозовому конкурсі «Я лиш струна на арфі України»
Мужні Герої живуть поруч
Я, Ілічук Оксана, учениця Стеблівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів брала участь в заходах, присвячених прощанню з односельцем, Героєм, що загинув в ООС, - Тимченком Олексієм Степановичем. Саме тоді я дізналася багато про Героя та його сім'ю. Виявляється, у нас різниця в 8 років і в нас дуже багато спільного. Він навчався в тому ж класі, де і я, його класним керівником була вчителька Карпова Наталія Леонідівна, що зараз працює з нашим класом, його навчали ті ж вчителі, що зараз навчають мене, і, можливо, зараз я навчаюся за партою, за якою навчався Олексій. Намагаюся уявити себе через вісім років і розумію, як це мало - 24 роки, як це страшно вмирати в такому віці. Страшно і несправедливо.
Як майбутня дружина і мама, намагаюся зрозуміти почуття мами Олексія - Наталії Олександрівни Тимченко. Згорьована і невтішна від розпачу, вона щодня біжить до нього на цвинтар, щоб поговорити, поділитися думками, адже вона так звикла, бо Олексій телефонував мамі Наташі тричі в день, підбадьорював, ділився новинами, заспокоював. А останнім часом Альоша збирався в відпустку і в кожній розмові наголошував: «28 березня буду вдома, у відпустці. Готуйте шашлик, підемо до лісу, будемо святкувати мамин день народження». І коли 26 березня телефон подзвонив, мама з надією взяла трубку, але в ній був голос не Олексія, а чужий голос, який повідомив страшну звістку. А 28 березня, якраз на мамин день народження, Олексія проводжали в останню дорогу. І перебирає мама в голові всі події, пов’язані з сином.
У Стеблів Наташа потрапила молодою, приїхавши з Катеринопільщини навчатися в місцевому училищі. Отримала спеціальність, почала працювати на фабриці. Скоро впала в око стеблівчанину Степану Тимченку, з яким створили сім'ю. Незабаром народилася донька Альона, за нею Юлія. Та мрія про сина не покидала молоду сім'ю, і 25 серпня 1994 року народився він, бажаний синочок, якого назвали Альошею. Молодшенький улюбленець завжди був поруч з мамою, допомагав в її нелегкій роботі на фермі, де вона працювала дояркою. Іноді й прикрощі приносив, а особливо, коли пішов до школи. Навчатися не любив і не хотів, тому все, що пов’язано з наукою, було дуже посереднім, а ось в побуті він був незамінним. Серед однокласників довго залишався найменшим, непоказним, не любив підвищеної уваги до себе, був скромним, сором’язливим. Але на суботниках, під час трудових десантів був дуже активним, ініціативним. Особливо відповідально працював на прибиранні могили загиблим воїнам.
Після дев’ятого класу Альоша навчався в професійно-технічному училищі, де отримав спеціальність «автослюсар, водій». Працював на пилорамі та цегляному заводі. Завжди усміхнений та сповнений позитиву, вихований на традиціях простої української родини, Олексій вмів швидко знайти порозуміння, спільну мову й теми для спілкування, мав чудове почуття гумору, був товариським, добрим, чуйним, не за віком мудрим, допомагав друзям і словом, і ділом, був опорою батькам. Про таких, як він, кажуть - мав велике серце.
Олексій ставився з повагою до інших, такого ж ставлення вимагав і до себе. Завжди прагнув до самовдосконалення. Займався спортом, любив футбол. Дуже любив своїх трьох племінників. Мріяв про сім’ю та дітей, поспішав одружитися - але так і не встиг. Останнім часом проживав у місті Біла Церква, зустрічався з дівчиною. Проте дуже переймався подіями, що відбувалися в Україні. Свою мрію про мир в Україні він обстоював не на дивані. Дуже хотів дійти до кінця війни не свідком перемоги, а одним з тих, хто зі зброєю у руках її здобуде. Щоб не турбувати рідних, самостійно прийняв рішення і пішов на війну добровольцем. Свою військову біографію розпочав у військовому навчальному центрі «Десна», посада - стрілець-навідник зенітної установки 23-2. Потім уклав контракт із ЗСУ на три роки. Вже коли був на місці, в Авдіївці, признався мамі про свій вчинок, при цьому приховуючи розмір небезпеки, жартівливо говорив, що «тут, як на курорті». Насправді, Альоша був незамінним, його любили однополчани, бо він був дуже працьовитим і практичним. їх побут насправді був далеким від нормального, тому він першим в старому корівнику обладнував місця для відпочинку в жолобах, полював на фазанів та вправно їх готував на кострі, заготовляв дрова і мав достатньо запасів.
Друзі та побратими зазначають, що сильною рисою Олексія була витримка: навіть крізь біль, зціпивши зуби, він йшов до мети, не ниючи, не жаліючись, а жартуючи. Воїном був сміливим та відважним, не боявся війни, не боявся загинути, завжди рвався на бойові виїзди - прагнув помститися за раніше загиблого бойового друга. Незадовго до загибелі отримав поранення, але залишився на нулі, бо не міг кинути побратимів.
А ще, Альоша дуже любив маму, завжди з теплотою говорив про неї, не забував привітати зі святом, підбадьорював інших, наголошував, щоб не забували телефонувати найріднішій людині. Адже мама любить і безупинно чекає, вона завжди з посмішкою доброю зустріне, вона одна пробачить і зрозуміє, маму треба любити, бо вона єдина на світі. Ось таким він став сином.
Є люди, які багато говорять і обіцяють, та нічого не роблять. А є такі, хто мовчки виконує свою справу. Він не чекав на зміни. Він не чекав на стабільність, яка «впаде з неба». Людина дії, Олексій був там, на нулі. Відстоював Батьківщину. Тримав мирне небо над нами, навіть ціною власного життя. На війні, на жаль, трапляється і так, що солдат, сержант чи офіцер змушений принести в жертву найцінніше - власне життя. Це свідомий вчинок Людини і Громадянина, який поставив інтереси України, суспільства, бойових товаришів, рідних людей понад власні інтереси та природний інстинкт самозбереження. В усі часи, в усіх культурах такий вчинок називався словом Героїзм, на який здатна лише Надлюдина.
Нам, молодшому поколінню, як дороговказ, є слова зі сторінки Альохи Тимченка в соціальній мережі. 5 березня Олексій написав: «Ти починаєш ставитися до життя інакше, коли знаєш, що можеш не повернутися з війни додому...». 25 березня, за день до загибелі: «Мені не страшно загинути. Десь там мене чекають справжні друзі, які вже загинули за мене». І ще: «Все буде добре. І навіть учорашні помилки завтра підуть нам на користь».
Хочеться звернутися до всіх матерів, щоб вони забрали своїх синів додому з фронту, щоб вони вирощували хліб, народжували дітей, жили для майбутнього. Хай буде мир! Хай завжди світить мирне сонце!
Іванна Мідянка
Якби я міг…
Не зустрічав я ще ніколи кращої за тебе.
Мені миліш ти від блакиті неба.
Лиш в очі твої сині гляну,
То ніби мимоволі тану.
Для мене все в тобі прекрасне,
Ти серед хмар для мене сонце ясне.
Лиш погляд твій я на собі спіймаю,
То подумки тебе я ніби обіймаю.
І посмішка твоя, мені миліш за весну.
Ти посміхнись, я як трава
після зими, воскресну.
І від любові схоже я згораю,
Якби ж я міг сказати як тебе кохаю.
*****
Сумна осінь
Коли минають всі дні літа
Й природа сонцем не зігріта,
Ступа на землю величава,
Багряна Осінь, наче пава.
Іде, простуючи містами,
Й тепло ховаєм у серцях ми.
Бо там, де Осінь лиш ступає,
Усе тепло кудись зникає.
Гадаю, пані ця барвиста
Його збирає у намисто.
Де кожен теплий день -
Це ще один разок.
Вбрання барвисте вона має
Його природа їй справляє,
Надаючи йому при цьому,
Якусь його осінню втому.
Та мало хто на світі помічає,
Як з щік холодних,
Осінь сльози витирає.
Бо нам, напевно, не збагнути,
Як важко світ весь обігнути.
І, бачучи, як повсякчас
Разом щасливі люди,
У самоті увесь вік пробути.
*****
Ода троянді
Моя трояндочко, мій веселковий цвіт,
До тебе звернений любові заповіт.
Я напишу у оді про кохання,
Як я милуюся тобою до світання.
Я напишу про твою вроду,
Як я отримую від неї насолоду.
О, як тебе кохаю я, трояндочко моя.
Любитиму тебе до віку,
Нікому не віддам.
Адже кохати так зумію тебе я тільки сам.
І, якщо світ перевернеться,
Й посохнуть всі моря,
Я не покину тебе мила,
Навіки ти моя.
*****
Руки мами
Немає в світі рук ніжніших, ніж у мами
І жодні руки так не вилікують рани.
Немає в світі серці більшого,ніж в неї,
У ньому місця більш, ніж в Колізеї.
Немає посмішки за мамиму тепліше,
Як усміхається, то настає весна скоріше.
І лиш одне мене дивує знов і знов,
На скільки сильно мамина любов.
Надія Паніван
До серця підбирається вже осінь
І опиратись їй я вже не бачу сенсу.
В душі своєї постійної тривоги
Я віднайду для неї місце в серці.
Нехай живе, малює різнобарв’ям
Постійні сумніви мої думки-печалі.
Холодним вітром і дощами вмиту
Я залишу цю осінь поміж нами.
Я збережу, як листя у конверті
На довгу сиву пам’ять нашу давню.
*****
А літній вечір то, немовби, казка
Пронизана рожевою стрілою.
І наші діалоги, то завжди фіаско
Та пам’ять не покрилась ще імлою.
Я не чекаю зустрічей осінніх
І я гадаю, що проблема в нас.
Нехай пройдуть, як ті дощі холодні
В похмурий непривітний час.
*****
Вже вересневий дзвоник кличе в школу
Це рік останній, де нема турбот.
І не повернемось вже ми додому,
Як учні без учительських щедрот.
І ранки ніжні також нас покинуть,
І добрі посмішки учителів й дітей,
І в пам’яті хвилини скоро зникнуть,
Як учні з класів і добро в людей.
*****
Хтось пам’ятає запах диких трав?
Опалого сухого листя?
Осінніх днів і теплий чай,
В руках холодних, не зігрітих.
А теплі ковдри, тихий дім,
Холодні ночі й морозні ранки?
Осінній день й багато діл,
І холод вітру до світанку…
*****
Я у хмарах рожевих - вечірня зоря.
У травах осінніх- квітка твоя сумна.
Серед людей – я далеко не та,
Що показує світу, не моя ця душа.
І не доля моя бути кимось одним.
Хочу всим, хочу бути усим, не одним!
Мрій багато і в думках не одна
І по зір-шляху крокує надія моя. |
