ЇХ ПОДВИГ ЖИТИМЕ В ПАМ’ЯТІ ВІЧНО
В статті викладено інформацію про вчителів Стеблівської школи, що працювали в школі, були призвані на війну. Дехто залишився на воєнних дорогах, дехто – повернувся і продовжував педагогічну діяльність. Більшість з них залишили власноручні спогади, які в статті упорядковані і доповнені.
«Від вдячності рідним – один крок до великого і гордого почуття вдячності тим, хто подвигом своїм приніс щастя Батьківщині, відстояв його в бою, примножив у праці. Збереження пам’яті про людей, яким ми зобов’язані своїм життям, свободою, - це прояв високих громадянських якостей» О.А. Захаренко
На полях війни залишилися педагоги Стеблева: Буткевич Олексій Іванович, Мартинюк Григорій Григорович, Михайленко Андрій Тимофійович, Линник Іван Петрович, Очеретній Василь Дементійович.
Михайленко Андрій Тимофійович (1921-1942), працював вчителем географії Стеблівської середньої школи. У січні 1940 року його забрали в діючу армію. Спочатку Андрій Тимофійович служив в м. Калінін, а за два місяці до початку війни його перевели в Прибалтику. Згодом почалася війна… Та ніяких звісток не було від солдата. А на початку 1942 року дружина одержала похоронку, що повідомляла про смерть воїна. Було це так. Молодий солдат із своїми товаришами мав завдання – налагодити телефонний зв’язок. Друзі йшли на виконання бойового завдання. Та раптом сталося несподіване. Поблизу розірвалася бомба. Андрій Тимофійович підірвався на ній, обірвалося молоде життя, що стало подвигом.
Мартинюк Григорій Григорович (1920-1942), працював вчителем фізики і математики Стеблівської середньої школи. У 1939 році його призвали в діючу армію. Служив Григорій Григорович в Естонії, в приморській артилерії. В перші дні війни сержант перебував на острові Даго, звідки і прийшов останній лист до дружини. А згодом рідні одержали страшну звістку: «Загинув смертю хоробрих». Загинув Григорій Григорович і не продовжив розповідати дітям про фізику і математику. Та подвиг воїна – вчителя житиме вічно.
Воювали і продовжили педагогічну діяльність після війни Рибчинський Сергій Іванович, Шум Василь Васильович,Ромащенко Олексій Антонович, Радченко Анатолій Іванович, Карпець Іван Михайлович, Митько Григорій Іванович, Сіваченко Олексій Хомич, Міщенко Іван Олексійович, Оксентенко Іван Іванович, Івченко Левко Іванович, Бровченко Петро Никонович.
Рибчинський Сергій Іванович (1912 - 1988), вчитель географії і біології Стеблівської середньої школи, інвалід І групи, ветеран Великої Вітчизняної війни. Був частим гостем в школі, брав участь у виховних годинах, до останнього дня життя активно виступав на мітингах та святкових зібраннях. Помер в 1988 році, похований в Стеблеві. Нагороди: орден «Червоної зірки»; медалі: «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною», «За оборону Києва», ювілейні медалі. З особистих спогадів:
До початку війни я працював у Селищенській середній школі вчителем історії 6 - 10 класів. 20 червня 1941 року відбувся випускний вечір 10-А та 10-Б класів. Розійшлися перед світанком, і решту цього дня я провів у школі за оформленням документів випускникам. Наступного ранку прокинувся від шаленого цвірінчання горобців та пахощів бузку під моїм вікном. Непорушна голубінь безхмарного неба, повітря, напоєне пахощами прогрітих полів та веселе щебетання пташок створювало чудовий настрій цього незабутнього дня 22 червня 1941 року. Опівдні з репродуктора прозвучали слова Молотова: «Ворог напав на нашу Батьківщину. Війна».
10 липня випускники проводжали мене в армію. Вже наступної ночі я почув розриви авіабомб, які фашисти скинули в районі Корсунської ГЕС. 11 липня командиром взводу в 10 команді разом з своїми односельцями вирушив за Дніпро. Вся дорога була забита незчисленними отарами великої рогатої худоби, овець, свиней, яких теж переганяли за Дніпро. В цей день під Черкасами фашисти бомбили переправу. Багато тварин з переляку стрибали у воду: одні топилися, інші випливали на чисельні острівці і мирно паслися на них.
Тут вперше я побачив смерть: осколками бомб було вбито двох чоловіків з мого взводу. Перебравшись через Дніпро, ми вирушили на м. Ізюм, але по дорозі були завернуті і направлені в М. Ромни, де формувалася 284 СД. Тут я потрапив у розпорядження начальника артилерії дивізії полковника Нестеренка, одержав звання і призначення замісником начальника артснабу дивізії. Вся моя робота зводилася до того, щоб одержувати по нарядах артилерію і боєприпаси. Змінюючи дислокацію, підвищуючись у воїнських званнях, я успішно виконував покладені на мене обов’язки. У мене були автомобіль та мотоцикл, на яких мені доводилося мотатися між воєнними частинами, щоб всіх вчасно забезпечувати необхідними видами зброї та боєприпасів. В цей час на фронти стала поступати нова зброя: гвинтівки СВТ, кулемети, автомати, пістолети та інше. Я освоював і пристрілювався в підвалі музею західного мистецтва (м. Київ). Я воював в районі Сталінки, Голосієво, Пирогово, Корчувате, Мишоловка. Дуже важкі бої велися за столицю України. Сили були нерівні. Озброєний до зубів ворог ламав нашу оборону, панував на землі і в небі. Але наші воїни проявляли масовий героїзм, складали свої голови в ім’я перемоги.
Та найцікавішим епізодом моєї воєнної біографії вважаю участь в Корсунь-Шевченківській операції у складі І батареї ІІ дивізіону 180 СД, де я був на посаді командира 120 мм важкого міномета. Як місцевого, мене використовували як провідника. Дуже важко було, коли німці засіли в школі і я власноруч випустив 2 міни по приміщенню школи. Німців, як вітром здуло, а я побачив зруйноване приміщення школи (після повернення в 1946 році довелося ремонтувати його дах). Погода була проти ворога, адже він не витримував ні морозів, ні частих відлиг. Солдати брели по коліна в багні, коні не могли тягти артилерію і бійцям доводилося їм допомагати. Розбиті дороги були захаращені німецькою технікою, машинами, підводам, трупами ворожих солдат. Особливо вразив мене факт, коли ми обороняли хутір Нова Буда і бачили німецьких солдат, які зі страху напилися, а потім почали стріляти один в одного, таким чином, знищуючи себе. Ми їм допомогли і за 2-3 хв. все було скінчено, лише на снігу валялось кілька десятків трупів. Це було на знаменитому Бойковому полі. А на ранок тут розгорівся страшний бій. Німці сунули суцільною лавиною, надіючись вирватися із оточення. Ми розстрілювали їх в упор. Вбиті і поранені німці валялись на снігу, ніхто не звертав на них уваги. Свої ж затоптували ногами, давили машинами і кіньми. Годин за 4 німецька лавина була повністю знищена. Це було 17 лютого 1944 року.
Після бою я отримав наказ обійти все поле та зібрати військові трофеї. Було тихо, як на кладовищі, подекуди блукали поранені коні. Падав лапатий сніг, поступово вкриваючи білим килимом місце чергової трагедії Вермахта та його слуг. Вранці я здав зібрані трофеї і повернувся в свою частину.
Пізніше я воював у Польщі, оскільки знав польську мову, був перекладачем, потім забрали в контррозвідку. Був на передовій, форсував Одер, брав участь в боях під Бреслау, в інших воєнних операціях. Часто доводилося брати на себе керування військовими підрозділами, так як не вистачало командного складу. В Чехословакії на річці Нейсе був у складі групи парламентерів, визволяв Прагу. Звістку про перемогу отримав в карпатських передгір’ях. В честь перемоги почалася пальба з усіх видів зброї, офіцери і солдати обіймалися, плакали і сміялись на радощах. Через кілька днів мене призначили комендантом міста Марієнталь. Майже на рік я затримався на території Германії і весною 1946 року повернувся на Україну.
Після демобілізації працював учителем, завучем, директором школи. За трудову діяльність нагороджений медалями «За доблесну працю», «Ветеран праці», цінними подарунками, грошовими преміями. Вийшов на пенсію в 1976 році. Дата Підпис»
Шум Василь Васильович (1918 - 2009), підполковник у відставці, кавалер ордена Червоної Зірки, учитель історії, директор Стеблівської середньої школи, ветеран Великої Вітчизняної війни. Нагороди: орден Червоної Зірки, орден Великої Вітчизняної війни, орден Б.Хмельницького, 14 медалей - «За взятие Берлина», «За перемогу над Німеччиною», «За победу над Японией», 11 ювілейних медалей.
Пройшов через фінську війну та Бесарабську операцію в 1939 – 1940 р.р. Гартував тверду волю в горнилі Великої Вітчизняної війни та радянсько – японської війни 1941-1945 р.р., за що отримав звання «Героя чотирьох воєн». Народився 21.05.1919 року в багатодітній родині в с. Нараївка Гайсинського району на Вінничині. Щоб заробити якусь копійчину батько поїхав на Донбас працювати шахтарем. Василь залишився старшим, тому доводилося заробляти і на себе, і на сім’ю. Важке і голодне дитинство та юність переживав, працюючи на різних важких роботах. В 1933 році потрапив до дитбудинку, пізніше його відправили до батька на Донбас. Там вночі юнак працював на шахті, а вдень відвідував школу, бо мав велике бажання вчитися. Василь Васильович згадує, що найбільше в той час йому хотілося їсти і спати.
Вже маючи свідоцтво про закінчення 7 класів, разом з товаришем стеблівцем Фіалковським Степаном, приїхали до Корсуня – Шевченківського вступати в педтехнікум. Трудовий шлях розпочав в Сотницькій школі, педагогічний колектив якої радо прийняв молодого піонервожатого в свої ряди. Дуже скоро прийшов час виконувати військовий обов’язок перед державою. В 1938 році його призвали в ряди Червоної Армії. Навчався на командира в м.Шуя Івановської області. Перше бойове хрещення отримав в холодних і сніжних лісах Карелії. Воював, забезпечуючи могутню артилерійську підтримку радянським військам. Так спільними зусиллями отримали перемогу і оволоділи містом Виборгом.
Недовго тривала мирна служба сержанта артилерії Василя Шума. Вже влітку його артполк вирушає на західний кордон для участі в Бесарабській операції. Десь за місяць румунські війська відступили, звільнивши Кишинів, а незабаром зовсім полишили територію СРСР, перейшовши за р. Прут.
Майже рік потому мирно текла військова служба сержанта Шума в молдавських окопах і бліндажах, не відаючи що їх чекає зовсім незабаром. 22 червня 1941 року їм довелося в числі перших зустріти до зубів озброєних ворогів, маючи лише гвинтівки та ручні гранати. Під шквальним вогнем та нальотами авіації, змогли утримувати оборону лише десять днів. Потім почався відступ вглиб країни під шалені авіанальоти та артатаки ворога. Втратив в тім горнилі море друзів, однополчан, сам неодноразово був на крок від загибелі. Та ангел війни охоронив його. Серце краялося від болю і розчарувань. Як сміливого і відважного воїна, Василя Васильовича направили на короткотермінові курси в Рязанське артилерійське училище, евакуйоване в м. Алма – Ату. За кілька місяців лейтенант артилерії в чині командира артилерійської батареї приміряв новенькі золотисті погони. Був направлений воювати на І Прибалтійський фронт, з яким пройшов всю Польщу, Німеччину. Навесні 1945 року командування відправило його на Забайкальський фронт. Там назрівала радянсько – японська війна. Проїхавши всю Європу і Азію, їх артполк потрапив в саму широкомасштабну операцію у напрямі Великого Хінгану проти Квантунської армії. З 9 серпня Василь Шум разом з однополчанами сильним вогнем важкої артилерії забезпечували наступ танкових стрілецьких дивізій. Хіба міг колись подумати малий школяр Васько Шум, вивчаючи географію, що йому власними ногами доведеться пройти станції Даурія, Хоронор, Мацієвська, Зер-Ге, Отпор. Якими ж жорстокими були японські самураї, як по-звірячому розправлялися вони з військовополоненими! Вже 2 вересня 1945 року хвалена Квантунська армія була розбита, а всі учасники операції нагороджені медалями «За победу над Японией» (В.В. Шум в тому числі).
Знесилений, виснажений кліматичним і погодними умовами Китаю, вражений дистрофією та місцевою болячкою жовтухою, організм воїн не витримував мирної служби, тому після шести років перебування в рядах Червоної Армії, В.В. Шум демобілізувався і повернувся на Батьківщину.
Шум В.В. все життя віддав підростаючому поколінню Стеблева. Викладав в школі історію, працював директором школи. Був постійним гостем на всіх урочистостях до дня Перемоги, розповідав страшні епізоди свого героїчного минулого, бажав усім лише мирного неба. Прожив довге і цікаве життя, влітку 2009 році в віці 91 року перестало битися серце цього героя. Пам'ять про його подвиги житиме вічно!
Ветерани залишили таке побажання майбутнім поколінням:
"Хай навіки замовкнуть грізні голоси богів війни на нашій матінці-землі, щедро политій кров’ю. Хай завжди буде над нами голубе небо і дзвінка пісня жайворонка. Хай повняться Ваші серця любов’ю до краси життя. Будьте щасливі і здорові, дорога юнь!" |
