СТЕБЛІВ ПАМ’ЯТАЄ СВОГО ГЕРОЯ

 Чіковані Вахтанг Володимирович (1921 – 1944), що загинув визволяючи Україну. Похований в с. Водяники Звенигородського району
     Для нас, жителів Стеблева, і особливо для учнів загальноосвітньої школи І - ІІІ ступенів ім. І.С.Нечуя-Левицького, дуже дорога пам'ять про сина сонячної Грузії Вахтанга Чіковані. Адже саме на нашій землі здійснив він свій подвиг, завдяки якому було звільнено наше селище від фашистських окупантів. А було це так.
     В складі 861 полку Вахтанг Чіковані брав участь у Корсунь-Шевченківській битві. 16 лютого 1944 року його бійці пішли в наступ на Стеблів. Але ворог відкрив такий шалений вогонь, що довелося залягти. Гітлерівці займали дуже вигідну позицію. Вони окопалися на околиці селища, де височів скелястий берег Росі, і вся місцевість, по якій наступали радянські воїни, була перед ними, як на долоні.
У перших лавах атакуючих був, як завжди, капітан Чіковані на чолі 4-ої стрілецької роти. Він лежав поруч з бійцями, притиснутий вогнем до землі. Уважно прислухався до клекоту бою і напружено думав. Де вихід? Підвівся на хвильку, озирнувся навкруги. Рішення визріло несподівано. Прямо до Росі з боку селища збігав невеликий яр. А що, коли спробувати непомітно перетнути річку - долиною якраз поповз туман, вскочити в цей яр (а він, ніби, не прострілюється), кидком дістатися у фланг? А може, навіть, зайти у тил?..
Група бійців за командою непомітно, поповзом залишила позиції. Перестрілка потроху вщухала. Гітлерівці, притиснувши наступаючих до землі, пострілювали тільки зрідка, для остраху. Наші бійці теж не виявляли особливої активності. Потекли важкі хвилини чекання.
А група тим часом вже дісталася місця напроти яру, до нього - рукою подати. Від довгого повзання і лежання в холодному місиві снігу і грязюки одяг став сірим і брудним, але цього ніхто не помічав. Звучить тиха команда - і всі на лід, який потріскує, проте тримає людей. І ось група автоматників перетнула Рось. А ще за якусь мить тишу порушила стрілянина, загриміли вибухи гранат. Сміливці на чолі з Вахтангом Чіковані досягли мети, несподівано увірвалися до Стеблева. Це був сигнал до наступу. Рота піднялася в атаку. Бій був жорстокий. Та прорив групи Вахтанга Чіковані відіграв вирішальну роль. Оборона гітлерівців була зім'ята. Над Стеблевом замайорів червоний прапор перемоги. В бою було знищено близько 50 гітлерівців, 11 з яких - в поєдинках з капітаном Чіковані. 60 ворожих солдатів рота захопила в полон, взяли до десятка кулеметів та інші трофеї. Відступаючи, фашисти не встигли знищити автомашини, 9 з яких так і стояли на вулицях Стеблева з увімкненими двигунами.
Населення радо зустріло визволителів. Щиро запрошували їх до хат обсохнути, обігрітися, але командир прийняв рішення продовжувати наступ. І рота пішла далі, пе¬реслідуючи гітлерівців у напрямку Шендерівки. Дорога між цими населеними пунктами була схожа на химерний цвинтар: розбиті танки, автомашини, бронетранспортери, гармати, перекинуті вози, мотоцикли, мертві фашисти в сіро-зелених брудних шинелях, закляклі від холоду трупи коней...
Командування високо оцінило дії 4-ї роти, зокрема її командира. За рішучість і винахідливість у цьому бою та виявлену особисту хоробрість Вахтанга Чіковані було представлено до присвоєння високого звання Героя Радянського Союзу. Коли матеріали про нагороду були надіслані на розгляд, 24-річний офіцер вже крокував далі дорогами війни. Та не довелося молодому відважному грузину зустріти той день, коли Батьківщина золотими літерами вписала його ім'я в свою історію: через два тижні Вахтанг Чіковані загинув у бою за визволення с.Водяники Звенигородського району.
Життя і подвиг Вахтанга Чіковані стали легендою, пам'ять про нього назавжди залишилася у вдячних серцях визволених і їх нащадків. У 1983 році в приміщенні нашої школи було відкрито музейну кімнату В.Чіковані. Учні вели листування з мамою героя, його рід¬ними, з школярами з Черкас та Водяників. Одна з центральних вулиць селища названа його іменем. 
      По війні вже збігло багато літ. Приходять у світ нові покоління. Але не старіє, не марніє пам'ять про подвиги тих часів, її надійно оберігає народ, передаючи як святиню у спадщину прийдешнім.