Головна | Реєстрація | Вхід | RSSВівторок, 26.09.2017, 21:52

Стеблівська загальноосвітня школа І—ІІІ ступенів

Меню сайту
Повідомлення
Корисні посилання
Педпреса
Форма входу
Головна » 2017 » Травень » 3 » Твір «Мама Героя» (до 40 днів з дня загибелі О.Тимченка)
Твір «Мама Героя» (до 40 днів з дня загибелі О.Тимченка)
20:12
  Я, Таїрова Дарія, учениця 10 класу Стеблівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів 28 березня брала участь в заходах, присвячених прощанню з Героєм, що загинув в АТО, - Тимченком Олексієм Степановичем. Саме тоді я дізналася багато про Героя та його сім'ю. Виявляється, у нас різниця в 6 років і в нас дуже багато спільного. Він навчався в тому ж класі, де і я, його класним керівником була вчителька Карпова Наталія Леонідівна, що зараз працює з нашим класом, його навчали ті ж вчителі, що зараз навчають мене, і, можливо, зараз я навчаюся за партою, за якою навчався Олексій. Намагаюся уявити себе через шість років і розумію, як це мало – 22 роки, як це страшно вмирати в такому віці. Страшно і несправедливо.
   Як майбутня дружина і мама, намагаюся зрозуміти почуття мами Олексія – Наталії Олександрівни Тимченко. Згорьована і невтішна від розпачу, вона щодня біжить до нього на цвинтар, щоб поговорити, поділитися думками, адже вона так звикла, бо Олексій телефонував мамі Наташі тричі в день, підбадьорював, ділився новинами, заспокоював. А останнім часом Альоша збирався в відпустку і в кожній розмові наголошував : «28 березня буду вдома, у відпустці. Готуйте шашлик, підемо до лісу, будемо святкувати мамин день народження». І коли 26 березня телефон подзвонив, мама з надією взяла трубку, але в ній був голос не Олексія, а чужий голос, який повідомив страшну звістку. А 28 березня, якраз на мамин день народження, Олексія проводжали в останню дорогу. І перебирає мама в голові всі події, пов’язані з сином.
  У Стеблів Наташа потрапила молодою, приїхавши з Матусова, що на Шполянщині, навчатися в місцевому училищі. Отримала спеціальність, почала працювати на фабриці. Скоро впала в око стеблівчанину Степану Тимченку, з яким створили сім'ю. Незабаром народилася донька Альона, за нею Юлія. Та мрія про сина не покидала молоду сім'ю, і 25 серпня 1994 року народився він, бажаний синочок, якого назвали Альошею. Молодшенький улюбленець завжди був поруч з мамою, допомагав в її нелегкій роботі на фермі, де вона працювала дояркою. Іноді й прикрощі приносив, а особливо, коли пішов до школи. Навчатися не любив і не хотів, тому все, що пов’язано з наукою, було дуже посереднім, а ось в побуті він був незамінним. Серед однокласників довго залишався найменшим, непоказним, не любив підвищеної уваги до себе, був скромним, сором’язливим. Але на суботниках, під час трудових десантів був дуже активним, ініціативним. Особливо відповідально працював на прибиранні могили загиблим воїнам.
  Після дев’ятого класу Альоша навчався в професійно-технічному училищі, де отримав спеціальність «автослюсар, водій». Працював на пилорамі та цегляному заводі. Завжди усміхнений та сповнений позитиву, вихований на традиціях простої української родини, Олексій вмів швидко знайти порозуміння, спільну мову й теми для спілкування, мав чудове почуття гумору, був товариським, добрим, чуйним, не за віком мудрим, допомагав друзям і словом, і ділом, був опорою батькам. Про таких, як він, кажуть – мав велике серце.
Олексій ставився з повагою до інших, такого ж ставлення вимагав і до себе. Завжди прагнув до самовдосконалення. Займався спортом, любив футбол. Дуже любив своїх трьох племінників. Мріяв про сім’ю та дітей, поспішав одружитися – але так і не встиг. Останнім часом проживав у місті Біла Церква, зустрічався з дівчиною. Проте дуже переймався подіями, що відбувалися в Україні. Свою мрію про мир в Україні він обстоював не на дивані. Дуже хотів дійти до кінця війни не свідком перемоги, а одним з тих, хто зі зброєю у руках її здобуде. Щоб не турбувати рідних, самостійно прийняв рішення і пішов на війну добровольцем. Свою військову біографію розпочав влітку 2016-го у військовому навчальному центрі «Десна», посада – стрілець-навідник зенітної установки 23-2. Потім уклав контракт із ЗСУ на три роки. Вже коли був на місці, в Авдіївці, признався мамі про свій вчинок, при цьому приховуючи розмір небезпеки, жартівливо говорив, що «тут, як на курорті». Насправді, Альоша був незамінним, його любили однополчани, бо він був дуже працьовитим і практичним. Їх побут насправді був далеким від нормального, тому він першим в старому корівнику обладнував місця для відпочинку в жолобах, полював на фазанів та вправно їх готував на кострі, заготовляв дрова і мав достатньо запасів.
   Друзі та побратими зазначають, що сильною рисою Олексія була витримка: навіть крізь біль, зціпивши зуби, він йшов до мети, не ниючи, не жаліючись, а жартуючи. Воїном був сміливим та відважним, не боявся війни, не боявся загинути, завжди рвався на бойові виїзди – прагнув помститися за раніше загиблого бойового друга. Незадовго до загибелі отримав поранення, але залишився на нулі, бо не міг кинути побратимів.
   А ще, Альоша дуже любив маму, завжди з теплотою говорив про неї, не забував привітати зі святом, підбадьорював інших, наголошував, щоб не забували телефонувати найріднішій людині. Адже мама любить і безупинно чекає, вона завжди з посмішкою доброю зустріне, вона одна пробачить і зрозуміє, маму треба любити, бо вона єдина на світі. Ось таким він став сином.
   Є люди, які багато говорять і обіцяють, та нічого не роблять. А є такі, хто мовчки виконує свою справу. Він не чекав на зміни. Він не чекав на стабільність, яка «впаде з неба». Людина дії, Олексій був там, на нулі. Відстоював Батьківщину. Тримав мирне небо над нами, навіть ціною власного життя. На війні, на жаль, трапляється і так, що солдат, сержант чи офіцер змушений принести в жертву найцінніше - власне життя. Це свідомий вчинок Людини і Громадянина, який поставив інтереси України, суспільства, бойових товаришів, рідних людей понад власні інтереси та природний інстинкт самозбереження. В усі часи, в усіх культурах такий вчинок називався словом Героїзм, на який здатна лише Надлюдина. Вони загинули втрьох, одночасно, 26 березня 2017 року о 17.30 внаслідок ворожого обстрілу опорного пункту неподалік м. Авдіївка (Донецька область). Солдати 72-ї окремої механізованої бригади виконували бойове завдання, коли 122-мм мінометна міна влучила у бліндаж, де вони перебували. Так сухі строчки повідомлень з фронту цього дня одночасно ввірвалися горем у три українські родини, розірвали материнське серце, навіки поховали надію потішитися онуками від Альоші. Військовий Олексій Степанович Тимченко. Його ім’я назавжди закарбовано у Літописі втрат Української армії. Разом з сім'єю Героя в скорботі всі жителі селища Стеблів, району, свої почуття висловили проводжаючи Героя в останню дорогу на колінах.
                         Вічна Пам'ять та Царство Небесне! Спочивай, Герою..
   Нам, молодшому поколінню, як дороговказ, є слова зі сторінки Альохи Тимченка в соціальній мережі. 5 березня Олексій написав: «Ти починаєш ставитися до життя інакше, коли знаєш, що можеш не повернутися з війни додому...». 25 березня, за день до загибелі: «Мені не страшно загинути. Десь там мене чекають справжні друзі, які вже загинули за мене». І ще: «Все буде добре. І навіть учорашні помилки завтра підуть нам на користь».
Хочеться звернутися до всіх матерів, щоб вони забрали своїх синів додому з фронту, щоб вони вирощували хліб, народжували дітей, жили для майбутнього. Хай буде мир! Хай завжди світить мирне сонце!
 
Категорія: Загальні | Переглядів: 48 | Додав: leo | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
«  Травень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Архів записів

Copyright MyCorp © 2017
Конструктор сайтів - uCoz